Рік, що відходить, розкраяв грудну клітину Україні, примусив відчувати світ оголеним серцем. У нас не залишилося сил на напіввідчуття, на напівтони. У нас залишилися лише любов і ненависть. Але і те, й друге – пронизливо щирі.
З поганого:
1. Падіння диктатури Януковича минулої зими не викликало повного «переформатування» країни.
Обличчя у владі, корупційні схеми, а багато в чому і свідомість пересічних наших побратимів – часто-густо те ж, що й було. Ми, нарешті, народилися як нація, але коріння цієї нації не позбавилося від паразитів минулого.
Найгірший наслідок – те, що дуже багато українців не відчувають «народності» тієї влади, яку самі ж вибрали після Майдану. Результат – відсутність довіри, а кожному зрозуміло, що лише на довірі можна просити людей «затягнути паски» та пережити болючі, але необхідні реформи.
Не викликає сумніву, що коли б нинішня виконавча влада продемонструвала безкомпромісну боротьбу з корупцією та іншими брудними «наслідками минулого», відкинувши всі позакулісні ігри та інтриги, замість перманентного жування сопель діяла б рішуче на Донбасі, - пересічні українці дали б необхідний ліміт довіри на реформи. Але цього не відбулося. І це дуже погано.
2. Ми тимчасово втратили Крим.
Нині говоримо: в умовах пост революційної України у березні цього року неможливо було організувати спротив і попередити окупацію півострова. Це так. Але слід пам’ятати, що анексія АРК почалася задовго до Майдану. І головний козир Кремля був у інформаційному впливі, формуванні громадської думки в Криму, у пропаганді та агітації. Без дурману пропаганди та повної бездіяльності Києва на інформаційному фронті протягом всіх років незалежності України, у Москви не було б жодного шансу отримати Крим.
Це – надзвичайно важкий урок на майбутнє. І висновки з цього уроку слід було зробити вчора.
Я не маю сумніву, що півострів повернеться під контроль України. Але, як кажуть у нашій армії, під лежачого лейтенанта коньяк не тече. Для цього необхідно діяти – на тому ж інформаційному фронті, паралельно готуючи ресурси і для силового варіанту повернення окупованої території.
3. Бойові дії на Донбасі.
Ми побачили справжнє обличчя «друга» - Росії, що залила кров’ю наших побратимів нашу ж землю у ім’я нездорових амбіцій хазяїна Кремля. Але трагедія не лише у тому, що Путін – кривавий маніяк. А і в тому, що абсолютна більшість росіян тріумфальними криками вітають цю бійню і моляться своєму саженному фюреру. Зараз це нація обколотих тією ж пропагандою вар’ятів, котрих чекає дуже важке похмілля, і серед яких сьогодні лише одиниці можуть зватися людьми.
Говорячи про це я ні на секунду не відчуваюся русофобом. Я маю повне право давати такі характеристики. Як народжений у Росії, я з щирим болем та відчаєм переживаю цей апофеоз божевільного кровожерства та самовбивчої сліпоти своєї батьківщини. (Слово «батьківщина» тут пишу з малої літери, бо справжньою Батьківщиною з гордістю іменую землю своїх волелюбних предків – Україну).
Погано, що розв’язанням подій на Донбасі й не пахне- Путін не відступиться. Всі «мирні перемовини» - це ілюзія. Зображаючи деяку стабілізацію ситуації на Донбасі (виключно задля спроби послаблення санкцій Заходу проти Росії) Кремль переносить своє криваве шоу в інші регіони України. Найближчим часом загроза терористичних та диверсійних дій шавок Москви зростатиме в усіх куточках нашої країни. І швидкого кінця цієї підлої війни РФ проти нас чекати, на жаль, не доводиться.
Це той час, коли лінія фронту проходить вже не по Донбасу. Коли фронт – вся країна. А отже, як не пафосно звучить, перемога залежить від кожного з нас.
З доброго:
1. Майдан переміг.
Ми могли протягом багатьох років оспівувати незалежність України, розсусолювати про само ідентичність, сперечатися щодо місця нашої країни у світі, але без Майдану так і залишалися сумним обрубком «совка», мертвонародженим дитям СРСР. Майдан дав Україні душу.
Кажуть: Майдан показав дещо всьому світові. Думаю, справа не у світі, справа у нас. Українці відповіли самі собі на найважливіше «пострадянське» питання: чи є вони рабами, чи готові будувати вільну країну як вільні люди? Відповідь вийшла гордою, переконливою і вражаючою. З такою відповіддю дорога – лише вперед. Вже хоча б у ім’я безсмертної Небесної сотні.
2. Попри весь трагізм війна на Донбасі, як і Майдан, висвітила найкращі якості українців.
Найперша з них – невичерпна і безмежна любов до своєї країни. Добровольці, волонтери, герої у формі Збройних сил та Національної гвардії – все це представники одного легіону, ім’я якому – Патріоти. Я не знаю, чи зможе Україна існувати без нафти та газу, але без патріотизму її точно б не було. Це країна та її сини й дочки, якими можна і слід пишатися.
Чи може окремо взятий шизофренік, нехай навіть і у особі очільника величезної держави, нехай і з численною армією, і з ядерною ломакою за пазухою, поставити таку країну на коліна? Питання риторичне.
3. Ми вистояли.
Не лише у військовому, але і в економічному відношенні. Всі умови для економічного колапсу, для дефолту були наявні. Але Україна все ж змогла втриматися, не впасти за грань. І хоч ми не відійшли від краю прірви, у серцях українців живе надія на те, що завтрашній день буде кращим за відходячий. І це головне.
4. Немає злого, щоб на добре не вийшло. Агресія Росії змусила нас робити те, що слід було робити багато років тому.
Це диверсифікація у постачанні енергоносіїв та швидкий розвиток енергоефективності, це зниження економічної залежності від РФ, це, дідько його візьми, навчання самостійним діям, не звертаючи уваги на думку «великого брата».
В усьому світі це зветься «захист інтересів національної безпеки». З величезним запізненням, та не без трагічного приводу, але ми, нарешті, почали захищати свої інтереси.
5. Ми зрозуміли, що ми не одні.
Після довгої розкачки Європа та США у ролі пелвінського добра у червоних трусах дали таких стусанів російській економіці, що мало не здалося. Ми не повинні недооцінювати ці кроки Заходу. Враховуючи, наскільки щільно європейська економіка пов’язана з РФ. Враховуючи, яке потужне лобі має Москва на Заході. Враховуючи, що сама Україна, закликаючи світ «покарати» Росію за агресію, сама на цьому напрямку не продемонструвала завзяття (до цього часу ми активно торгуємо з Росією, до цього часу в ООН немає документу від Києва, що звинувачує РФ у агресії – є лише «усне повідомлення» нашого постпреда у Об’єднаних Націях).
Тому слід цінувати всі кроки наших закордонних партнерів назустріч нам. Це – те плече, котре нам так потрібне сьогодні…
З поганого:
1. Падіння диктатури Януковича минулої зими не викликало повного «переформатування» країни.
Обличчя у владі, корупційні схеми, а багато в чому і свідомість пересічних наших побратимів – часто-густо те ж, що й було. Ми, нарешті, народилися як нація, але коріння цієї нації не позбавилося від паразитів минулого.
Найгірший наслідок – те, що дуже багато українців не відчувають «народності» тієї влади, яку самі ж вибрали після Майдану. Результат – відсутність довіри, а кожному зрозуміло, що лише на довірі можна просити людей «затягнути паски» та пережити болючі, але необхідні реформи.
Не викликає сумніву, що коли б нинішня виконавча влада продемонструвала безкомпромісну боротьбу з корупцією та іншими брудними «наслідками минулого», відкинувши всі позакулісні ігри та інтриги, замість перманентного жування сопель діяла б рішуче на Донбасі, - пересічні українці дали б необхідний ліміт довіри на реформи. Але цього не відбулося. І це дуже погано.
2. Ми тимчасово втратили Крим.
Нині говоримо: в умовах пост революційної України у березні цього року неможливо було організувати спротив і попередити окупацію півострова. Це так. Але слід пам’ятати, що анексія АРК почалася задовго до Майдану. І головний козир Кремля був у інформаційному впливі, формуванні громадської думки в Криму, у пропаганді та агітації. Без дурману пропаганди та повної бездіяльності Києва на інформаційному фронті протягом всіх років незалежності України, у Москви не було б жодного шансу отримати Крим.
Це – надзвичайно важкий урок на майбутнє. І висновки з цього уроку слід було зробити вчора.
Я не маю сумніву, що півострів повернеться під контроль України. Але, як кажуть у нашій армії, під лежачого лейтенанта коньяк не тече. Для цього необхідно діяти – на тому ж інформаційному фронті, паралельно готуючи ресурси і для силового варіанту повернення окупованої території.
3. Бойові дії на Донбасі.
Ми побачили справжнє обличчя «друга» - Росії, що залила кров’ю наших побратимів нашу ж землю у ім’я нездорових амбіцій хазяїна Кремля. Але трагедія не лише у тому, що Путін – кривавий маніяк. А і в тому, що абсолютна більшість росіян тріумфальними криками вітають цю бійню і моляться своєму саженному фюреру. Зараз це нація обколотих тією ж пропагандою вар’ятів, котрих чекає дуже важке похмілля, і серед яких сьогодні лише одиниці можуть зватися людьми.
Говорячи про це я ні на секунду не відчуваюся русофобом. Я маю повне право давати такі характеристики. Як народжений у Росії, я з щирим болем та відчаєм переживаю цей апофеоз божевільного кровожерства та самовбивчої сліпоти своєї батьківщини. (Слово «батьківщина» тут пишу з малої літери, бо справжньою Батьківщиною з гордістю іменую землю своїх волелюбних предків – Україну).
Погано, що розв’язанням подій на Донбасі й не пахне- Путін не відступиться. Всі «мирні перемовини» - це ілюзія. Зображаючи деяку стабілізацію ситуації на Донбасі (виключно задля спроби послаблення санкцій Заходу проти Росії) Кремль переносить своє криваве шоу в інші регіони України. Найближчим часом загроза терористичних та диверсійних дій шавок Москви зростатиме в усіх куточках нашої країни. І швидкого кінця цієї підлої війни РФ проти нас чекати, на жаль, не доводиться.
Це той час, коли лінія фронту проходить вже не по Донбасу. Коли фронт – вся країна. А отже, як не пафосно звучить, перемога залежить від кожного з нас.
З доброго:
1. Майдан переміг.
Ми могли протягом багатьох років оспівувати незалежність України, розсусолювати про само ідентичність, сперечатися щодо місця нашої країни у світі, але без Майдану так і залишалися сумним обрубком «совка», мертвонародженим дитям СРСР. Майдан дав Україні душу.
Кажуть: Майдан показав дещо всьому світові. Думаю, справа не у світі, справа у нас. Українці відповіли самі собі на найважливіше «пострадянське» питання: чи є вони рабами, чи готові будувати вільну країну як вільні люди? Відповідь вийшла гордою, переконливою і вражаючою. З такою відповіддю дорога – лише вперед. Вже хоча б у ім’я безсмертної Небесної сотні.
2. Попри весь трагізм війна на Донбасі, як і Майдан, висвітила найкращі якості українців.
Найперша з них – невичерпна і безмежна любов до своєї країни. Добровольці, волонтери, герої у формі Збройних сил та Національної гвардії – все це представники одного легіону, ім’я якому – Патріоти. Я не знаю, чи зможе Україна існувати без нафти та газу, але без патріотизму її точно б не було. Це країна та її сини й дочки, якими можна і слід пишатися.
Чи може окремо взятий шизофренік, нехай навіть і у особі очільника величезної держави, нехай і з численною армією, і з ядерною ломакою за пазухою, поставити таку країну на коліна? Питання риторичне.
3. Ми вистояли.
Не лише у військовому, але і в економічному відношенні. Всі умови для економічного колапсу, для дефолту були наявні. Але Україна все ж змогла втриматися, не впасти за грань. І хоч ми не відійшли від краю прірви, у серцях українців живе надія на те, що завтрашній день буде кращим за відходячий. І це головне.
4. Немає злого, щоб на добре не вийшло. Агресія Росії змусила нас робити те, що слід було робити багато років тому.
Це диверсифікація у постачанні енергоносіїв та швидкий розвиток енергоефективності, це зниження економічної залежності від РФ, це, дідько його візьми, навчання самостійним діям, не звертаючи уваги на думку «великого брата».
В усьому світі це зветься «захист інтересів національної безпеки». З величезним запізненням, та не без трагічного приводу, але ми, нарешті, почали захищати свої інтереси.
5. Ми зрозуміли, що ми не одні.
Після довгої розкачки Європа та США у ролі пелвінського добра у червоних трусах дали таких стусанів російській економіці, що мало не здалося. Ми не повинні недооцінювати ці кроки Заходу. Враховуючи, наскільки щільно європейська економіка пов’язана з РФ. Враховуючи, яке потужне лобі має Москва на Заході. Враховуючи, що сама Україна, закликаючи світ «покарати» Росію за агресію, сама на цьому напрямку не продемонструвала завзяття (до цього часу ми активно торгуємо з Росією, до цього часу в ООН немає документу від Києва, що звинувачує РФ у агресії – є лише «усне повідомлення» нашого постпреда у Об’єднаних Націях).
Тому слід цінувати всі кроки наших закордонних партнерів назустріч нам. Це – те плече, котре нам так потрібне сьогодні…
Комментариев нет:
Отправить комментарий